Автор Мехмет гюндем. Опубліковано в Мехмет гюндем Інтерв'ю.

Я заповідаю, аби мої товариші ні зараз і не потім в жодному разі не претендували на владу

Чи маєте Ви заповіт?

В минулі роки був заповіт. Я заповідав, щоб мене поховали, загорнувши у мій тюрбан (сарик) і халат (джубба). Тепер я маю достатньо грошей для покриття витрат на саван і поховання. Я маю сумнів у своїх авторських гонорарах, і не хочу, щоб вони були використані для похорону. Не хочу також, щоб використовувалась пенсія, яку сплачує мені держава. Тому не витрачаю цих грошей. Частину своїх книг я купив за рахунок своєї зарплати. Я вважаю, що вони придбані державою. Частина книг була подарована мені видавництвами, тому що я був наставником, тобто внаслідок мого службового становища. З цієї причини я написав, що мої книги і особисті речі належать тому закладу, в якому знаходяться, так само, як я знову подарував народу подарунки, які отримав від різних людей, зібравши їх в колекцію.

Коли ми десь їздили, були товариші, які платили за чай, за їжу. Я написав, щоб їм самим, якщо вони живі, а якщо ні – то їхнім дітям зробили приємне, подарувати щось, що залишилось від мене. Коли я їхав сюди, то сказав, що якщо помру далеко від батьківщини, то не варто витрачати гроші на те, щоб везти моє тіло, але моя совість і почутя з цим не особливо погодились. Я хочу бути похованим в Туреччині поряд з батьком або матір’ю.

Стосовно руху, то нехай товариші ні зараз і не потім у жодному разі не претендують на владу, не займаються політикою, і навіть якщо до їхніх ніг покладуть всесвітній султанат з усіма його пишнотами, то нехай люблячі мене й сприймаючі мої поради товариші без вагань відштовхнуть його своєю рукою. Навіть якщо інші не зрозуміють цього, нехай вони скажуть, що це – заради схвалення Аллахом. Нехай вони з усією щирістю, не зупиняючись ні на мить, рухаються в напрямку прославлення імені Аллаха. Так я думав. Тепер я хочу написати новий заповіт і більш детально означити всі ці питання.

Ви живете в США вже 6 років. Як сприймають Вас американці?

Я не є тут відомою, популярною людиною. Адже я не зустрічався ні з ким, за виключенням декількох осіб, яких приймав із ввічливості.

Чому Ви ні з ким не зустрічаєтесь?

Коли я приїздив сюди в 1997 році, я зустрічався з людьми, які працювали консулами і послами в Туреччині, представниками академічних кіл і священниками, і ми обговорювали такі питання як, наприклад, «Терпимість, діалог і прийняття кожного таким, який він є». А на цей раз я приїхав через хворобу. Потім, коли в Туреччині спричинились бурі, я порахував більш зручним продовжити своє лікування тут. Було очевидним, що з такими своїми хворобами, як серцева недостатність, тиск, підвищення рівня холестерину я не витримаю напруженості в Туреччині. Я залишився в Америці, але був далеким від неї, тому що розпускались чутки. Наприклад, такі американські проекти як «Зелений пояс» пов’язували з нами... Я не зустрічався ні з ким, тому що не хотів створювати підстав для безпідставних наклепів, не приймав запрошень виступити в університетах.

Моє місце – це моя країна, її земля, її народ. Останнім часом турки, які проживають тут, почали проводити різні міроприємства, заявляти про себе. Таким чином, деякі особи ознайомились з деякими моїми книгами. З поваги до товаришів, які проводили ці заходи, я зустрівся з людьми, які прийняли іслам і сказали: «Мухаммад – Посланець Аллаха», представниками інтелігенції й академічних кіл, які виявили зацікавленість до руху.

Як вплинули на Вас роки, проведені в Америці?

Якщо говорити словами мусульманського кодексу (фікх), то моє перебування тут «менше з двох зол». Я не хотів їхати сюди, але лікар Саіт дуже наполягав, казав, що не можна нехтувати здоров’ям. Я мав обирати між тим, щоб жити на чужині далеко від моєї країни, мого народу, хоча мені це було дуже важко, і тим, щоб, як сказав один наш державний діяч, роздувати дріб’язок, знаходячись щодня тет-а-тет з організаторами нових змов. Аби не ображатися на своїх співвітчизників через спричинене мені зло, я, порадившись з товаришами, погодився на розлуку з батьківщиною. Хоча я наперед знав про червневу змову, пов’язану з касетами, я проглянув дещо з того, що було надруковано. Я не читав статті тих, хто був разом із змовниками, аби в душі не розсердитись на них.

Як Вам стало відомо наперед?

До мене завітав один товариш з світу бізнесу. До нього якраз зателефонували. Коли завезли касети для монтажу, одна людина зателефонувала і повідомила, що у них мішок з касетами, і вони займаються монтажем, і йому сказали, щоб він не казав, а то його виженуть з роботи. Однак він зателефонував. Він сказал щось таке: «Так чи інакше, і ти нас побачиш, не покинеш». Робилось щось на зразок шантажу.

Що Ви думаєте про сьогоднішнє становище в Туреччині?

З одного боку, відбувається розвиток, поворот до демократії, наступають кращі дні, але, з другого боку, підставляють підніжки, влаштовують провокації й намагаються перешкодити цьому ті, хто хоче іншої Туреччини. Є такі, хто хоче повернення анархії, щоб вулиці знову перетворились на озера крові, й такі, хто підкладає динаміт під спокійне життя. Але більша частина важких днів для Туреччини залишилась позаду, залишилось мало таких днів. Якщо буде на те милість Аллаха, наші люди збудують прекрасну Туреччину.

У Вас бувають відвідувачі з Туреччини. З ким Ви зустрічаєтесь?

Є люди, які свого часу були моїми учнями. Є члени ради попечителів (мутевеллі) одного фонду, які дуже часто навідували мене, коли я був у Стамбулі. Зустрічався з паном Харуном і деякими товаришами з Фонду журналістів і письменників. Я – людина на краї життя.

Чи зустрічались Ви з кимось з політиків?

З паном Таййіпом (Реджеп Таййіп Ердоган – прем’єр-міністр Туреччини ) я зустрічався, коли він був головою муніципалітету. Після того, як його обрали, не було нагоди. Навіть по телефону не розмовляли. З паном Абдуллахом (Абдуллах Гюль – міністр закордонних справ Туреччини) ми також були знайомі, але не дуже близько. З паном Бюлентом Арінчем (Бюлент Арінч – голова парламенту Туреччини) ми познайомились, коли я працював в Манісі. Іноді передаю привіт з тими, хто їде до нього, і він, кажуть, запитує про моє здоров’я і передає вітання.

Як Ви слідкуєте за подіями в Туреччині?

Деякі новини з Інтернету приносять товариші, а також можна дивитись турецьку теле- і радіокомпанію і канал «Саманйолу».

За чим Ви скучили найбільше?

Я скучив за всім, що є в Туреччині. За поїздками, за зупинками і чаєм в придорожніх кафе, навіть за тим, як вдягаються наші люди. За нашою архітектурою – красивою і некрасивою. Їхні хмарочоси можуть здаватись неперевершеними, але наші «землечоси» мені здаються більш привабливими.

Ви з ностальгією говорите про Туреччину, але не повертаєтесь туди. Чому?

В якомусь віці організм вже не витримує. За висловом одного арабського поета, я маю привілей знаходитися далеко, аби не було причин, які не дають мені відчувати себе близьким, віддаю перевагу тому, аби моя совість, моє серце знаходились там. Якщо говорити образно, то в містицизмі існує інстанція вище закоханих. Ті, хто там знаходиться, не прагнуть навіть поєднання, кажуть, запали мене зсередини, я буду стогнати від душевної рани, але не хочу зустрічі. Така приємна туга за Туреччиною, приємна душевна рана здається мені більш глибокою, більш вірною і щирою.

Це означає, що Ви не повернетесь звідси?

Для повернення немає законодавчих перепон. Я ні на хвилину не залишав думки про повернення в Туреччину. Однак попросив задати це питання у вищих інстанціях. Сказали, що нічого немає, він може повернутися, але це «може повернутися» було сказано так, ніби я, як мені здалося, стану для них головним болем, якщо повернусь.

Це був хтось з представників держави?

Так. На моє прохання одній близькій до них людині, яка пішла на пенсію з важливої посади, задали питання, що для них означатиме моє повернення. Він посміхнувся, але сказав, що буде краще, якщо я не повернусь. Очевидно, вони думають, що моє повернення може спонукати когось на щось, ніби хтось буде закликати когось вийти на вулиці, стане причиною гармидеру. Я не хочу створювати умов для порушення стабільності, яка встановилася в Туреччині.

Є такі, хто переживає через те, що Ви повернетесь в Туреччину як Хомейні...

Якщо я повернусь, то повернусь сам по собі, як син Раміза Ефенді, який служив імамом в мечеті Учшеферлі [«Учшерефелі джамі» – історична мечеть в м. Едірне, де Ф. Ґюлен працював імамом два з половиною роки (1959-1962)]. Це вам може здатися смішним, але я думаю: цікаво, якщо я повернусь, чи дадуть мені знову місце в тій само мечеті, чи зможу я знову сидіти у того самого вікна. Чи дозволять мені жити в дерев’яному бараку, такому, як мій дерев’яний барак. Навіть якщо не дадуть місця керівника Кестанепазари (у 1966 р. Ф.Ґюлена було призначено богословом-проповідником в м. Ізмір, де за власною ініціативою почав також займатися викладацькою і просвітницькою діяльністю на курсах з вивчення Корану товариства «Кестанепазари». – прим.). І ще в моєму селі, на землі, яка належала моїм предкам, є гостьовий будинок, і, я говорю абсолютно відверто, що, чи не поїхати мені туди, чи не жити там. Померти як селянин в селі, де я народився і виріс.

Ви говорите «поїхати в рідне село і померти там». Ви поїдете в село, і будете мовчати?

Я мав не очікування, а біль. Я продовжу оспівувати той самий біль. Я буду заохочувати тих, хто цінить мої слова, на те, щоб вони їхали в різні куточки світу і займалися діяльністю в сфері освіти, якими б не були умови. І навіть тоді, коли мене спускатимуть в могилу, якщо буде нагода, я скажу: їдьте й відкривайте школи, не переставайте докладати зусиль для того, аби турецька мова стала світовою мовою.

Я буду продовжувати говорити нашим підприємцям, щоб вони їхали на всі чотири сторони світу, розростались там в могутнє дерево, створювали лобі і підтримували Туреччину. Туреччина, відокремлена від світу, не втримається на ногах. Навіть якщо одного разу вийде закон повісити мені замок на вуста, то я буду писати про це руками й ногами, але все одно скажу про це, тому що, коли був державним службовцем, я говорив про це з кафедри мечеті відкрито і всім, а не своїм мюрідам («послідовникам»), як заявляли вони. Можливо, мої слова відрізнялись від того, що говорили інші ходжі: сприяйте розвитку Туреччини і примусьте голос турецької людини лунати скрізь.

По-моєму, і націоналізм, і патріотизм мають бути такими, а не займатися створенням історії питання. Справа Туреччини – велика справа. Я продовжуватиму говорити, що її хазяїном має бути єдина нація, як це було в роки Визвільної боротьби. Я не знаю законів, які не дали б мені говорити про це і примусили б мене замовкнути. Я буду продовжувати говорити про це, виконуючи свій обов’язок (вафа) перед народом.

Створено 11 серпня 2008.