Любов до Всевишнього
У ці сірі дні, що навіюють тугу, коли наші серця сповнені ворожнечі, дух слабкий, а ненависть і протистояння переповнюють життя, мабуть, що любов і милосердя потрібні нам так, як повітря або вода. Здається, ми забули про любов, а співчуття стало рідковживаним словом. У нас немає ні співчуття до ближніх, ні любові до людей. У нас зникло співчуття, серця застигли, а обрії стали непрохідно-чорними від ворожості, і з цієї причини навколишній світ і люди в ньому здаються нам безбарвними. У світі є безліч тиранів, що нехтують толерантністю. Число таких, для кого є неприйнятним діалог між людьми, дуже велике. Усе, чим займається більшість із нас, – це спроби очорнити ім'я ближнього, безпідставно його спаплюжити; ми самовиражаємося через плітки й наклепи, через болючі слова. У світі жахлива роз'єднаність як між індивідами, так і між народами. Ми починаємо зі слів «ми», «ти» й «інші». Наша ненависть ніколи не зменшується й не зникає. Ми огидно пліткуємо, що свідчить про наявність у нас негативних почуттів, які готові розкритися в майбутньому протистоянні. Ми відчужилися один від одного, і це відчуження разом із роз'єднаністю виявляється майже у кожному нашому вчинку. Ми розкидані, немов обірвані пелюстки. Ми завдаємо один одному незрівнянно більших страждань, ніж чужі.
Фактично ми відійшли від Бога. І тому Він розрізнив нас. Ми не могли вірити в Нього й любити Його наскільки це було потрібно, і Він забрав почуття любові з наших сердець. Те, чим ми зараз займаємося в безодні своєї душі, де ми приречені страждати від безсилля пізнати Його й наблизитися до Нього, – це твердження егоїстичного, абсурдного «я», «ти» і спроби затаврувати ближнього як «реакціонера», «невірного фанатика», постійно розробляти плани побороти один одного. Існує думка, що ми прокляті, оскільки позбавлені здатності любити й бути любимими, і відчуваємо постійну нестачу милосердя, співчуття й приязні. Ми не любили Його, і Він забрав у нас любов. Неважливо, скільки ми чекаємо. Він зробить так, щоб ми знову полюбили один одного, тільки тоді, коли ми повернемося до Нього й возлюбимо Його. Однак ми далекі від джерела любові. Дороги, які ми обираємо, аж ніяк не ведуть до Нього. Навпаки, вони віддаляють нас. Наші душі, що звикли отримувати потоки любові, нічого зараз не отримують. Наші серця подібні до пустелі; у нашому внутрішньому світі порожнеча, подібна до кубла змій і скорпіонів. Любов Господа – єдиний порятунок від цих лих.
Любов до Бога – основа всього сущого, найчистіше джерело всіх проявів любові на світі. Співчуття і любов проникають у наші серця від Нього. Усі види людських стосунків розвиваються відповідно до нашого ставлення до Нього. Любов до Бога – наша віра й наша душа у фізичному тілі. Крім того, Він дарував нам життя. Якщо ми живемо сьогодні, то це винятково Його воля. Основа всього сущого – Його любов, що випромінюється з раю. Усе, що він створив, належить любові, Він зв'язав Свої взаємини з людством святим задоволенням – відчувати любов людей.
Сфера виявлення любові – душа. Вона завжди повернеться до Бога, куди б ми її не спрямовували. Страждання через дезорієнтацію і загубленість, самотність в юрбі, замість єдності в Господі, ми створюємо собі самі.[1]
Якщо ми пов'язуємо свою любов до чогось з любов'ю до Бога, і здатні у такий спосіб сприйняти любов у її істинному розумінні, ми віддалимося від усього, що руйнує любов, і уникнемо хибних уявлень про можливість бути Господу спільником, плекаючи почуття любові до чогось тлінного. Ми станемо тими, хто обрав істинний шлях любові й ставлення до всього сущого.
Ідолопоклонники вважали, що ідолам треба поклонятися вже тому, що так робили їхні предки. З іншого боку, Господа люблять і поклоняються Йому тому, що Він – Бог. Його велич вимагає від нас, щоб ми служили Йому. Ми завжди прагнемо Йому служити, виявити любов до Нього, бути вдячними Йому за всі блага, виразити свою любов, своє ставлення, свою прихильність до Нього.
У мирській любові такі поняття, як краса, досконалість, форма, гармонійна зовнішність, велич, репутація, влада, становище, статус, процвітання, родовід і т.д. завжди були приводом для любові. Також були й ті, хто помилково вважав, що у Господа є партнер, рівний Йому. Тільки цією надмірною любов'ю й можна пояснити існування багатобожжя. Такі люди зазвичай захоплюються красою обличчя й тіла, манерами, вони в захваті від досконалості, схиляються перед могутністю й величчю, приносять свою людяність і волю в жертву багатству й владі, і жадібно насолоджуються своїм становищем. Таким чином, спрямовуючи свою любов і прихильність на багатьох безсилих істот, вони не тільки розтрачують свої почуття, які споконвічно призначали для стосунків з Істинною Величчю й Могутністю, але й страждають через відсутність взаємної любові або через байдужість чи невірність об'єкта обожнювання. Щодо віруючих, то вони в першу чергу люблять Бога й відчувають прихильність до ближнього через свою любов до Всевишнього. Для прояву благословення Єдиного Бога вони постійно перебувають у контакті з усім сущим, проповідуючи свою любов і захоплення за Його волею.
Звичайно, будь-яка любов до того або іншого об'єкта марна, безплідна, безрезультатна й нерішуча, якщо в ній не присутній Бог. Насамперед віруючий повинен любити Його й дружелюбно ставитися до ближніх, тому що вони є яскравим проявом і відображенням Його Священних Імен і Якостей. Також люди повинні схвалювати все суще із глибоким захопленням, і щораз, бачачи щось, повинні думати: «І це теж Ти створив», і пізнати єднання з Ним. Звичайно, для цього люди повинні бути чистими й доброчесними, здатними читати вірші Господа на обличчях людей. Воістину, для тих, хто вміє правильно розшифровувати, кожна істота – найчистіше дзеркало послання, написаного у великому вірші, і насамперед – на людському обличчі, що відображає таїну Милосердя.
Він, Справедливий, зробив тебе Своїм дзеркалом,
Дзеркалом Єдиного Себе. (Хакані)[2]
Наскільки важливим є цей двовірш! Він нагадує нам не тільки про наше виняткове становище, але й про істину. Якщо людська істота є дзеркалом неземної Краси, поза всякими сумнівами, то людина повинна звернутися до Нього у своєму серці, очікуючи побачити ці прояви, і натхнення, яке віднесе її в пристанище істинної любові. Крім того, щоб порадувати Його і таким чином заслужити Його схвалення, людина повинна використовувати всі засоби на шляху до Його близькості. Серце людини увесь час повинно бути в русі, подібно до ключа від Таємного Скарбу. Якщо любов – Соломон (Сулейман), а серце – Соломонів трон, то немає ніяких сумнівів у тому, що рано або пізно Соломон зійде на трон. І коли «Соломон сяде на трон», думки людей будуть звернені до Нього й тільки до Нього. І тоді почують вони Його благословення, що прийде до них разом із водою, яку вони п'ють, їжею, якою насичуються, й повітрям, яким дихають. Більше того, вони відчують тепло Його близькості в усіх своїх учинках. Відчуття Його близькості й любові стануть сильнішими, і серця почнуть горіти, як вогонь. Вогонь любові спалить їх до останку, однак ніхто не буде скаржитися й не розіб'є серце ближнього. Навпаки, такі люди вважатимуть це Його подарунком. Вони горять без диму й полум'я. Вони зберігають свою любов і радість для Бога як цнотливість і ніколи не розкривають таїни своїх почуттів тим, хто не розуміє їх. Ця дорога відкрита для всіх. Однак важливо, щоб подорожанин був щирий і рішучий. Якщо віруючі відкриють усю красу, усю досконалість, велич і багатство Господа, вони звернуться до Бога з усією волею, любов'ю й пристрастю, викликаними до життя цими якостями Всевишнього, возлюблять Господа любов'ю, гідною Його Всевишньої Істоти. Ця любов, якщо не сказати пристрасть, спрямована до Нього, є єдиним джерелом людської любові й бажання. Крім цього, у серці, зверненому до єдинобожжя на основі ісламських принципів, неможливо знайти якихось відхилень у вияві любові, не кажучи про більш серйозні проблеми. Віруючі люблять Бога, тому що Він Бог, і їхня любов до Бога не пов'язана ні з якими земними або неземними поняттями. Вони очищають потужні джерела любові принципами, встановленими Священним Кораном і посланцем Аллаха[3], і першими п'ють із них та із водоспадів прагнення до Бога. Такі люди використовують принципи на своєму шляху, як бар'єри від плотських оман. Навіть будучи повністю охоплені вогнем любові, вони діють праведно й справедливо. Спокусливі помисли ніколи не змішуються з їхньою любов’ю до Господа. Навпаки, визнаючи Його Істинним Володарем і Захисником усього сущого, відомого своїми Священними Іменами і Якостями, ці люди люблять Його всією душею – чистою й потаємною любов'ю.
Віруючі люблять Бога більше ніж будь-кого, насамперед і над усе люблять як Істинного, Істинного Бажаного і Єдиного, Якому поклоняються. Вони прагнуть до Господа і за кожної нагоди показують, що вони слуги Божі.
І з причини такої відданості Богу вони насамперед люблять Пророка Мухаммеда, Вінця Роду Людського, відданого служителя, істинного тлумача Сутності Господньої, Його Імен і Якостей, останнього з низки пророків, саму суть посланництва, хай будуть із ним мир і благословення. Завдяки любові до нього вони люблять усіх інших пророків і святих людей, які були щирими у своїй вірі, найчистішими дзеркалами й відданими слугами Всемогутнього Господа, які виконували свою місію, прагнучи досягнути божественних цілей й спостерігаючи водночас за будовою, устроєм і порядком у світі. Вони люблять молодь, тому що Господь визначив її як надію людства на майбутнє, щоб та краще зрозуміла й оцінила цей мінливий світ. Вони люблять наш світ, тому що він – засіяне поле для врожаю в іншому вічному світі, а також місце прояву Його Прекрасних Імен. Вони люблять своїх батьків, тому що ті, будучи прикладом прихильності й милосердя, беруть на себе відповідальність доглядати за дітьми. Нарешті, вони люблять дітей, тому що ті також підтримують з ними близький зв'язок. Усе це – ознаки щиросердної прихильності до Бога й любові заради Нього.
Прихильники багатобожжя люблять людей так, як вони любили б самого Бога, тоді як віруючі люблять людей як творіння Бога, тобто в ім’я їх Творця, і ці почуття абсолютно різні. Любов до Бога, випробувана вірою й молитвою, унікальна для ідеальних віруючих. Плотська любов, що ґрунтується на тілесності і «злому нафсі», є проявом гріха й непослуху, прихованих у людській натурі. Любов до Бога й максималізм люблячих Його подібні до священного напою, який мріють покуштувати ангели. Якщо ця любов досягає такого рівня, коли ті, хто люблять, залишають усе – як матеріальне, так і духовне – заради Господа, не залишаючи собі нічого, то в душі з'являється лише бажання осягнути Всевишнього. Серце зіставляє себе із цим уявленням і б'ється відповідно, допоки очі виражають любов слізьми. Душа дорікає очам за те, що вони видають таємницю, а серцю – за те, що остигає. Плачучи і стікаючи кров'ю в душі, він намагається сховати свою агонію від сторонніх, кажучи:
Ти кажеш, що любиш, то не засмучуйся про знищену любов,
Не впускай нікого у своє страждання від любові. (Невідомий автор).
Насправді, любов – султан, серце – його трон, а вираження надії й сподівання, висловлені на молитовних килимках в усамітнених місцях – голос цього султана. Не можна допускати інших до стогонів усамітнених місць, які є стартовими майданчиками для досягнення Бога, дозволяючи невігласам глузувати із себе. Якщо ця велика любов призначена для Всевишнього, то й зберігати її потрібно у власному просторі, не дозволяючи їй вилетіти з гнізда. Прихильники «земної» любові, розповідаючи про свою невелику (метафізичну) любов, метушаться, розкриваючи свою душу будь-кому. Вони поводяться як божевільні, виставляючи свою любов на загал. Той, хто любить Господа, щирий і спокійний. Схиляючи голови перед Його порогом, вони виражають свою любов лише Йому. Іноді вони впадають в екстаз, але ніколи не видають своїх таємниць. Вони цілком і повністю віддають себе Йому, і вони мандрують по місцях, де Його Чудові Якості виявилися в Його Світлі Сущого, і тануть, і розчиняються, як смертні, у Його любові. Наскільки вони починають відчувати Бога, настільки вони палають, щоб вигукнути: «Ще!». Вони дуже багато відчувають на вершині своїх почуттів і однак вигукують: «Ще!». Але, навіть будучи люблячими й любимими, вони ніколи не перенасичуються любов'ю й продовжують повторювати: «Ще!». Вони просять більшого, і Возлюблений, що Прославляється, відчиняє перед ними завіси й показує їхній мудрості раніше не бачені речі, і розкриває їхнім душам безліч таємниць. У якийсь момент те, що вони відчувають, люблять, про що мислять, стає Ним. У всьому, що бачать, вони знаходять величні прояви Його Краси. І ось вони залишають свою силу й возз'єднують силу своєї волі з Ним, і тануть в Його веліннях, і оцінюють це високе досягнення відповідно до того, наскільки люблять самі і наскільки сприяють тому, щоб Його любили, наскільки знають самі і наскільки сприяють тому, щоб Його знали. Вони виражають свою любов слухняністю й вірністю. Вони замикають двері своїх сердець на сім замків настільки ретельно, що жоден чужинець ніколи не зможе зайти в цей чистий будинок. Вони свідки Господні самою своєю сутністю, і їхнє прославляння Бога й вдячність набагато перевершує їхнє розуміння.
З іншого боку, їхня віра у відповідь Бога на таку вірність безмежна. Їхнє місце в Присутності Бога прямо пропорційне тому, яке Він займає в їхніх серцях, тому вони й намагаються слідувати Його завітам.
Вони ніколи не поводяться як ті, що бажають мати зиск, коли щиро люблять Його, – навпаки, вони цілком вільні від цього почуття. Як сказала Рабія аль-Адавія[4]: «Клянуся Твоєю Святою Сутністю, що я не поклонялася Тобі, щоб здобути Твій Рай. Тому що я любила Тебе, я зв'язала своє рабство із цією любов'ю». І ось вони йдуть із натхненною любов'ю в Його володіння, зберігаючи в душі Його благословення й доброту. Своїми серцями вони намагаються постійно бути близькими з Ним, і завдяки тверезому розуму й інтелекту вони спостерігають феномен у дзеркалах Божественних Імен. У всьому вони чують голоси любові, вони зачаровані ароматом кожної квітки, і вважають кожний пейзаж прекрасним відображенням Його Краси. Для Нього ж усе, що вони чують, думають або відчувають, є любов, як результат їхнього спостереження.
Як тільки любов розкине намет у долинах серця, усі протилежності (наприклад, мир – нестабільність, благоденство – нещастя, солодке – гірке, комфорт – дискомфорт), здавалося б, стають ідентичними. Звичайно, для люблячих сердець страждання не відрізняється від задоволення. Страждання для них – ліки, і вони п'ють біль і агонію так, як п'ють із Райських рік. Неважливо, наскільки безжалісні час і події, вони завжди вистоять із почуттям глибокої вірності. Їхні очі дивляться на двері, які повинні відчинитися. Вони очікують, щоб вітати нові прояви й доброту в різних вимірах. Вони коронують любов до Нього повагою й слухняністю. Побоюючись падіння, вони знаходять притулок у Єдиного Джерела надії й допомоги. Такі зусилля, спрямовані на слідування заповітам Господа, роблять їх бажаними гостями як на Землі, так і на небесах. Вони не думають ні про що, крім Бога. Вони ставляться до очікування чогось (навіть стосовно майбутнього життя) як до обману, однак вважають невдячністю не приймати тих благ, які даровані Господом. Вони високо цінують ці блага, але кожний з них молить: «Я звертаюсь до Тебе від цих спокус».
Жагуче очікування – найвищий стан для того, хто любить, а недосяжна мета – розтанути в бажаннях Господа. Любов заснована на найпростіших принципах, таких, як каяття, пильність і терпіння; вона надає насамкінець ще сильнішу любов, сильніше бажання, приязнь до Господа – все, що стає результатом зусиль. Перший урок на шляху любові – очищення, позбавлення самого себе від особистих бажань, співвіднесення всіх думок із Ним, захоплення справами, які дозволяють відчути Його присутність, жагуче очікування Божественних якостей, а також готовність усе життя чекати на прояв Божественної милості. На цьому шляху любов означає палку пристрасть – клекотіння вогню ентузіазму і бажання. Коли пристрасть стане основною суттю людини, тоді можна говорити про пристрасне, самовіддане бажання зустрітися із Возлюбленим (іштіяк), задоволення (ріда) розуміється як прийняття всього, що йде від Бога, з величезним задоволенням, обережність (тамкін) означає «пильність» стосовно піднесення, натхнення та інших подібних почуттів і станів.
Чим більше люди розвинуть в собі одну з перерахованих якостей, тим більше змін можна буде спостерігати в їхній поведінці. Іноді вони шукають тиху гавань, щоб відкрити душу Йому. Іноді вони говорять із Ним, знемагаючи від розлуки з Ним. Вони, сповнені радості, очікують возз'єднання з Ним і знаходять розраду в щасливих сльозах. Іноді вони не бачать, що відбувається навколо, тому що відчувають єднання в різноманітті, і часом губляться у величі спокою, не чуючи навіть власного голосу.
Любов росте й міцніє у надрах мудрості. Мудрість живиться пізнанням священного. Немудрий взагалі, не вміє любити. Той, хто не вміє відчувати, не може досягти мудрості. Однак сам Господь відкриває серце людини для любові – благословення, на яке чекає більшість людей. Але існує відмінність між пасивним очікуванням дивних чудес і активним очікуванням у нескінченних протиріччях. Віддані слуги біля Дверей Найсправедливішого перетворюють свої надії в дію, стають більш динамічними й генерують енергію, достатню для того, щоб наситити Всесвіт, здійснюючи величну діяльність. Вони віддані у своїй любові; це їхня особливість. Вони зустрічають кожне діяння Господа з радістю й виявляють самовідданість, подібну до тієї, про яку у свій час писав Назімі:[5]
Я, пломеніючи від любові, не покину Тебе, о Возлюблений,
Я не зроблю цього, навіть якщо Ти зраниш моє серце кинджалом.
Незважаючи на те, що вони завжди прагнуть Його присутності, вони ніколи не скаржаться. Вони викреслюють зі своєї свідомості усі сподівання, що не йдуть від Нього, і думають тільки про близькість із Ним. У їхніх розмовах є тільки Возлюблений, і голоси їхні набувають ангельської глибини.
Любов означає для них усе. Вони можуть жити без фізичного тіла, але не без душі. Вони вірять, що в їхніх серцях немає місця ні для чого, крім любові до Возлюбленого. Навіть якщо вони матеріально найбідніші й фізично найслабші, вони мають духовний ранг, якому можуть позаздрити навіть королі. Їхня велич у скромності, їхня могутність у слабкості, і в бідності вони мають достатньо багатства для того, щоб керувати цілим Всесвітом. Хоча вони мають зовнішність подібну до тонких прозорих свічок, у них досить енергії, щоб запалювати десятки сонць. Навіть якби всі звернулися до тих, хто відданий своїй любові, зрозуміло, до Кого б звернулися ці вірно люблячі. Вони подолають весь Всесвіт багатством своєї душі, але, ставши перед Ним, вони стають іскрами, навіть менше – вони стають непомітними, забуваючи про все, що пов'язано з їхнім існуванням.
Життя без Нього не має для них ніякої цінності. Життя без Нього взагалі не можна назвати життям. Прожити життя без любові – просто витратити час, а радість і задоволення, що не мають ніякого відношення до Нього – просто фальшивка. Вони невпинно говорять про любов і не можуть сприймати тих, кому невідома любов і пристрасність, яку озвучив Фузулі.
[1] Автор висвітлює тему «дезорієнтації і загубленості, самотності в натовпі» з причини нездатності довіряти волі Єдиного Бога, коли на зміну приходить поклоніння багатьом мирським божкам, таким, як багатство, зловживання владою, прагнення до заборонених спокус і т.д.
[2] Хакані Мехмед Бей (н. 1606): поет-класик, твір якого «Хілья» (літературний жанр, у якому описано фізичні якості Пророка) покладено в основу нового жанру.
[3] Пророк Мухаммед, хай бласловить його Аллах і вітає
[4] Рабія aль-Aдавія (703-805) – свята жінка, відома своєю винятковою співчутливістю.
[5] Назімі (н. 1404) – відомий суфійський поет із Багдада.
- Створено .