Поезія

Поезія

Поезія є ні що інше, як вираження в поетичних душах красоти й гармонії, яка наповнює сутність світобудови, й радості, відбитої на виду буття. Серед цих високих душ є такі, чиї серця – це дорогоцінні чорнильниці, а наповнює їх саме дихання Святого Духу.

**

Поезія – це іноді хода, а іноді й стогін того, хто наслідує шляхи осягнення таїни вищих світів. В залежності від душевного стану й внутрішньої глибини, пісні й звуки, які відчуваються крізь поетичні рядки, іноді подібні до грому, який розсікає тишу, а іноді ледве чутні. З цієї точки зору кожен звук і кожне слово в поезії може бути по-справжньому зрозуміле лише за наявності того стану душі, з яким його було створено.

**

Поезія формується в колисці віри, культури та думки, яка впливає на бачення та сприйняття поета. Але лише натхнення може придати їй особливої глибини, зробивши, у такий спосіб, недосяжною для багатьох розумів. В серці, сповненому натхнення, атом стає сонцем, а крапля перетворюється в океан.

**

Якою б не була великою в поезії роль інтелекту, але душа людини займає в ній далеко не останнє місце. Адже, як сказав Фузулі: «Слово серця крокує поперду армії поетів». А якщо думка міркування, яке розквітло в душі, ще й зможе набути крил фантазії, тоді вона вже зможе постукати в двері вічності.

**

Поезія – це вогонь, який освітлює теперішній час, могутнє джерело світла, напрямленого на майбутнє, музика любові й хвилювання, джерело якої за межею світів. В атмосфері справжньої поезії людина прозріває, далеке стає близьким, а душа здобуваєт непохитну рішучість і натхнення.

**

Строфи, подібні до молитви, виявляють підйоми та падіння, радість та сум, притаманні внутрішньому світу людини, мірою їхньої здатності концентрувати свою увагу на вищій істині стають божественним віянням. В дійсності, кожна молитва про допомогу – це поезія, а кожна поезія – це благання про допомогу, достатньо поезії спромогтися дістатися вічності.

**

Поезія квітне в пошуках вічного й завдяки крилам серця та силі духу перебуває в небесах чистої і прозорої думки, не дуже довіряє позитивній науці. Конкретне їй потрібне лише як засіб. Але вся її мета полягає в тому, щоб знайти абсолют та оволодіти ним.

**

Якщо поету поталанить уявити собі все те, про що він думає та що відчуває, затим, без усяких завад, перевірити розумність того, що він собі уявив, а потім спромогтися зберегти динаміку й життєздатність усіх цих – привнесених у його внутрішній світ натхненням – невидимих елементів до того часу, поки вони не набудуть другого дихання в слові, то такий витвір, напевне, ще довго зберігатиме свою свіжість. В протилежному випадку, назване нами поезією мало чим відрізнятиметься від ізумрудів в мідній оправі або алмазного кольє, оправленого у вугілля...

**

Оскільки в якості мети поезія обрала собі пошуки «Того Недосяжно – Існуючого», вона є малозрозумілим з багатьма глибинами голосом в значно обмеженій атмосфері, таємної, сповненої думки та мороку, на шляху мандрівника. Тому в кожному слові й реченні справжньої поезії можна відчути такі ж само подоби й відчуття, які заволодівають дуже чутливим і тремтячим від кожного звуку мандрівником, який прогулюється темними коридорами чарівного замку.

**

Поезії – це побивання серця, хвилювання душі та сльози. А сльози є ні що інше, як чиста поезія, яка відмовилася від слова.

**

Вірші – це нев’янучі квіти поетів і пахощі, які поширюються від цих квітів. І ніхто не зможе задовольнитися цим ароматом і гамою кольорів, якщо земля, на якій вони виросли, чиста, вода, до якої припали їхні корені, прозора, а насіння відоме!..

**

Не так вже й мало на світі поетів, які говорять те, що для них незрозуміле, й поетів, які не вимовляють вголос того, що для них зрозуміле. На заміну порожньої словотворчості перших, поетичні погляди і думки других, не користуючись допомогою слова, можуть багато чого навчити людину.

**

Було б помилкою думати, що вірші – це самі лише слова, які підкоряються визначеному ритму. Адже існує так багато перлин прози, які прихиляють до себе душу, а їхній зміст і форма наповнюють серця захопленням і здивуванням, і кожна з них – це справжня пам’ятка поезії.

**

Як і всі інші види мистецтва, поезія потребує постійного й неперервного зв’язку з нескінченним, інакше вона буде безплідною й не зможе осяяти жодну душу. Людський дух, залюблений у вічну й нескінченну красу, серце, осяяне нескінченним і совість, яку може задовольнити лише вічність і вічне, постійно шепочуть людині про вищі світи. Митець, який не відчуває цього стогону серця, духу й совісті, все своє життя буде займатися лише копіюванням зовнішнього й жодного разу не зможе побачити всього, що відбувається за цими розкошами й чудовим покривалом фізичного світу.

**

Якщо поету пощастить встановити в своєму творі таку саму гармонію між формою та змістом, яка існує між тілом і духом, а не приносити їх в жертву одне одному, тоді його творіння досягне тої природності, досконалості та внутрішньої рівноваги, до яких жодна людина не залишиться байдужою. Й ніяка фантазія нічого не зможе додати до того, що вже є.

**

Поетичний твір має зовнішній обрис, в якому задають тон такі елементи, як слово, речення, розмір, форма вираження. Стосовно його внутрішнього виду, то там дух – для вираження тих думок, які він віднайшов у внутрішньому світі – буде добирати й розміщувати на свої місця ті слова, які будуть то прекрасними й вишуканими, як чарівні квіти чи крильця метеликів, то будуть подібні жаринкам, які спопеляють будь-що, куди вони потрапили, то будуть звучати, як стогін сопілки, й ми можемо сказати, що у такий спосіб слово набуває музичного втілення.

**

Оскільки різного роду знаки й таємниці є одними з основних первнів поезії, то в ній завжди відчувається більша широта, ніж може видатися на перший погляд. Але разом з тим, ця здатність вмістити в себе дещо більше є невід’ємною частиною самого твору й не виходить за мовні рамки слова. Навіть набуваючи в обіймах асоціацій нових глибин і вимірів, поширюючись і просуваючись до нових і нових багатих світів смислу, вірші продовжують залишатися самими собою.

**

Поетичним словом, як правило, править тон, спричинений поєднанням думки й почуття. Однак, подібно до гіпофізу в організмі людини, за думкою й почуттям стоять ще два важливих і постійно впливаючих на них елементів – це намір і погляд. Вони накладають свій відбиток на всі рядки й строфи, підтримують за руку думку там, де ґрунт полишає її, та подібно до чарівного ліхтаря постійно освітлюють шлях до почуттів.

**

Поезія – це дихання суспільства з його почуттями, його болем, ненавистю, недоброзичливістю, надією й стражданнями. А поет – це іноді його легені, а іноді й язик. Тому кожен поетичний твір може сказати нам значно більше, якщо ми будемо аналізувати його, враховуючи особливості того суспільства, на ґрунті якого воно розквітло, і, відповідно, навряд чи ми його зрозуміємо, якщо будемо розглядати його без урахування тих умов, в колисці яких воно зародилося й було викохане.

Tweet

Whatsapp