Іслам: Заклик до діалогу
Іслам: Заклик до діалогу
Діалог як потреба
Наразі виникає питання про необхідність такого діалогу. Здається, більшість читачів проблем не спостерігає. Адже мусульмани для нас вже давно не є далекими жителями екзотичних країн, вони стають сусідами, співробітниками, співвітчизниками… Вже елементарна потреба у взаєморозумінні навіть у повсякденному житті стає підставою для глибшого знайомства з світоглядом людей, що знаходяться поруч.
Окрім цього, вплив ісламу на міжнародній арені з часом зростає, кількість мусульман в європейських країнах обраховується вже на мільйони. За таких обставин діалог є не просто необхідним – він стає неминучим. Природнім є пошук тих світоглядних концепцій, які здатні покращити життя у спільнім просторі та спроможні допомогти співробітництву, обминаючи шляхи ускладнень у взаємовідносинах. Тобто, намагання розглядати іслам з метою позитивного вирішення проблем мирного та плідного співіснування, відкидаючи негативну критику задля суспільного та міжнародного порозуміння, не має відношення до теології та не стосується особистісного світоглядного вибору.
На цьому фоні можливе виникнення двох питань: чи не буде це пропагандою ісламу в країні, де традиційно прийнята релігія й без того не в кращому становищі; чи не спричинить це до розвитку байдужості віросповідання (тобто якщо всі релігії однаково позитивні, то чи може щось змінитись, якщо надати перевагу тій чи тій або створити з них духовну суміш).
Насамперед, з наведеного вище висновується, що хоча б мінімальне знайомство є необхідним і навіть неминучим. Однак одразу слід наголосити на потребі саме знайомства, усвідомлення реального стану речей. Тобто, було б доречно спростувати типові упередження стосовно ісламу, які поширені у думках пересічного громадянина. З приводу байдужості до теми – припускаємо щодо суспільства, у якому значна частина взагалі дотримується атеїстичних поглядів, а решта не дуже сповнюється духом релігії, що сповідує її формально, що таке знайомство швидше спричинить, ніж притлумить цікавість не лише до ісламу, але й до християнства.
Ознайомлення реально віруючих людей з деякими аспектами іншої віри навряд чи нашкодить як християнам, так само й мусульманам. На заваді порозумінню стає наявність принципових відмінностей. Та не час наводити приклади, оскільки не маємо цього на меті. Натомість існують значні підстави для досягнення не лише взаєморозуміння, а й співдружності.
Іслам, християнство й іудаїзм мають спільне історичне походження, а тому у багатьох важливих аспектах, які стосуються загальнолюдської моральності, суспільних обов’язків, праці, міжособистісних та міжнародних відносин мають багато спільного. Достеменним є те, що всі визнають мотив світотворення як божественну волю, любов Творця, що сотворив світобудову і людину, аби надати їй радість буття. На цьому важливому моменті Фетхуллах Ґюлен запрошує до порозуміння прихильників різних впливових релігій.
Усвідомлення людського існування, наявність у ньому розумної мети й безумовної цінності і є тим, що нас об’єднує. Ось це і є протидією впливовій у сучасній світовій культурі негативній тенденції, яка схиляє людину до думки про абсурдність існування та зваблює до зливи короткочасних утіх, спонукає до відмови від моральних імперативів та руйнує їх зміст.
Сумління спонукає мене процитувати Ґюлена, проте з попередньою заувагою.
У роз’ясненні своєї позиції у міжрелігійнім діалозі Ґюлен наголошує на помилковості перекладу з арабської й перекрученні змісту відомої ісламської формули «Немає бога окрім Аллаха» (в оригіналі арабською «бог» з маленької літери). Дехто призвичаївся до трактування цієї фрази як прояву ісламської нетерпимості, не відаючи того, що Аллах арабською – це Бог. Тобто у перекладі правильним буде такий зміст автентичного тексту: «Немає бога окрім Бога». Отже, Існує єдиний бог, який сотворив світ і людину, решта богів є витвором ілюзії. А передусім, як каже ґюлен: «тобі – твоя релігія, мені – моя».
Про тероризм
Зазвичай, коли йдеться про іслам, найважливішою для сучасної людини (яка надає пріоритет суспільному життю перед релігією) є проблема тероризму.
З погляду на низку мотивів переважно політичного спрямування це потворне явище сьогодні має поширення (та ще дужче акцентується політиками та ЗМІ) у зв’язку з конфліктними ситуаціями у традиційно мусульманських регіонах світу.
А втім на користь переконань, що в основі тероризму немає ісламу як релігії, а існує лише загальний людський фактор, достатньо реалій, адже до тероризму удаються не лише мусульмани. Це по-перше. А по-друге, поняття тероризму коригується у масовій свідомості тими ж самими ЗМІ таким чином, що уряд країни, що наказує бомбардувати чужі території й поготів виходить з ситуації переможцем, терористичним угрупуванням не називають, а воєнізована організація, яка конче намагається захистити свою країну, але програє у боротьбі чи то політичній каверзі, може бути визнана за банду терористів. Більш того, в тероризмі можуть звинувачувати й уряд, повалений більш сильним супротивником, але не переможця…
Проте проблема тероризму в ісламському суспільстві існує, Ґюлен цього не спростовує. Він намагається з’ясувати дійсні мотиви й масштаби цієї проблеми. Щодо масштабу, він звертає увагу на те, що зазвичай вибухи та постріли у тому чи іншому місці, ретрансльовані на весь світ, більш відчутні, аніж трудове та сімейне життя мільйонів поміркованих мусульман, які ніколи не тримали зброї й не планували цього на майбутнє. Ось чому враження у свідомості людей, які не схильні до аналізу реальної ситуації, викликають спотворену картину дійсного співвідношення між двома протилежними тенденціями в середовищі політично активних мусульман. У дійсності терористи є меншістю, яка входить до закритих спільнот, що відокремилися від більших громад. Тероризм як принцип є порушенням основних положень ісламської етики. До того ж, до терористичних організацій зазвичай належать люди, які в особистому житті також спроможні на вчинки, несумісні з ісламом, як то: вживання наркотиків та алкоголю, розпуста, грабіжництво, незаконна торгівля та сумнівні фінансові маніпуляції. Напевне, не всі у цих організаціях є подібними до таких, можуть потрапити туди й просто обдурені або залякані, а також люди, що зазнали надмірного гніву або впливу відступних від ісламу течій. Попри все, відносна кількість явних відступників від ісламських норм поведінки у цих угрупуваннях значно більша, ніж у цілому по громадянському суспільству.
Для визначення прихованої логіки цього явища необхідно мати уявлення про джихад, який помилково пов’язують з тероризмом.
Ґюлен починає пояснення терміна «джихад» з етимології слова. Семітський корінь, що є його основою, має загальне значення «усувати перепони». Знайоме нам також семітське слово «сатана» означає «той, що створює перепони». Тобто джихад в уявленні мусульман спрямований на подолання перепон, які створює ворог роду людського. Джихадів налічують два – великий та малий. Великий за сутністю є внутрішньою боротьбою, боротьбою з власними недоліками, духовним самовдосконаленням, наближенням до своєї істинної сутності як задуму Творця. Шляхом до цього є насамперед регулярна молитва, додержання етичних та елементарних норм поведінки, самоосвіта тощо. Для більш свідомих мусульман це можуть бути й складні духовні вправи, вивчення спеціальних ісламських наук, які виходять за рамки загальноприйнятого, пости, самітництво.
Для загалу мусульман усе це насамперед є боротьбою з вадами: заздрощами, егоїзмом, зажерливістю, злістю тощо. В цілому з цього складається внутрішня психічна діяльність, яка формує за ісламом досконалу особистість.
Малий джихад є соціальною, а також політичною діяльністю, спрямованою на вдосконалення суспільства у межах, досяжних для конкретної людини. До малого джихаду можна віднести доброчинство та гостинність, іншу доброчинну діяльність, релігійну проповідь, приватну та міжнародну миротворчість та звісно, захист вітчизни. Достовірним є те, що захист вітчизни притаманний не лише мусульманам, це спільна риса усіх людей та народів. Проблема полягає лише у тому, що воєнний аспект джихада у масовій свідомості невідповідно примножився у порівнянні з його реальним значенням.
Повернімося до логіки взаємозв’язку між великим та малим джихадом. Ґюлен наводить розмірковування щодо людини, яка не спромоглася на плідний результат у великому джихаді. У такому разі людина наразиться на невдачу й у малому. Тобто, якщо людиною керує жага пристрастей, але вона не стає на шлях подолання своїх духовних негативів, то намагання приховати свої недоліки все одно приведуть її до протилежного, її хиби вилізуть назовні. Навіть якщо ця людина оголошує себе поборником ісламу, але при цьому не зважає хоча б на найменші канони своєї релігії в особистому житті, це доконечно спровадить до помилок у громадській діяльності. Ось така відповідність. Виявляється, що до терористичної діяльності причетні або ті, що зреклися своєї віри (у корані є згадка про таких ліцемірів), або ті, які цими ліцемірами надурені, але не мусульмани як такі.
Про жінку
Відношення до жінки в ісламському суспільстві істотно відрізняється від досить поширеного уявлення в немусульманських колах про беззахисну істоту, служницю чоловіка. Одночасно й деякі сучасні тенденції часто ігнорують специфіку статі. Ці протилежні уявлення мають неочікуваний, як на перший погляд, взаємозв’язок. Насамперед, неповагу до жінки треба розглядати у нав’язуванні їй західною цивілізацією ролі окремішності, коли її привабливість «комерціалізується», використовується у якості рекламного товару, коли її чарівливість замінює необхідні ділові якості, її особистий вплив замінює конструктивний підхід до розв’язання ділових питань.
Питань про здібності жінки у пізнанні фактів, їх осмисленні та розумному аналізі не існує, справа в об’єктивності відношення до особливостей її психіки. Немає також спроб порівняння якостей чоловіка та жінки. Існує лише думка про те, що вона – інша. Якщо спромогтися на те, щоб звести докупи усі висловлені Ґюленом епітети, означення, опоетизовані фрази, матимемо наступне.
За своїми психічними особливостями жінка більш складна особистість, більш деталізована, аніж чоловік. А відтак усе те, що інтегроване – більш тендітне, більш уразливе. Але у певній мірі й більш мудре. Вона більш уважна до обставин, аспектів, вона швидше реагує на найменші зміни ситуації ще на тому етапі, коли для чоловіка зі здоровим глуздом цей перехід іще неозначений. Образно висловлюючись, жінка «відчуває атмосферу» на відміну від чоловіка, який «аналізує ситуацію». Вона стоїть ближче до сім’ї та дітей зовсім не через те, що чоловік призначив їй таку повинність задля свого звільнення від домашніх клопотів. Вона такою є об’єктивно, тому що швидше зрозуміє каприз дитини, коли та не вміє розбірливо висловитись про свій неспокій, адже краще відчуває причину дискомфорту. Вона більш чуйно відреагує на невисловлений намір гостя й не нав’язуватиме розмов, цікавих лише чоловіку, а запропонує чай, тому що гість щойно з вулиці, а там холоднеча. Не в тому річ, що її так виховано, річ у тім, що чоловікові це й на думку не спаде.
Подібні риси мають велику цінність і в суспільстві, й на виробництві. Наприклад, жінка може виявитися прекрасним аналітиком , регулювати ситуаційні процеси. Або й педагогом, що опікується особливостями розвитку й характером кожного з учнів. Однак для жінки в силу наявних особливостей важко тривалий час зносити, наприклад, однорідну тривалу напругу. Жінки недостатньо абстрагуються від особистого сприйняття людей та фактів, коли це буває необхідним для ділової «схематизації» ситуації. Більш тяжкими для жінок є й наслідки емоційних стресів, пов’язаних з невдачами або втратами, нетактовністю й грубістю, природними й соціальними катаклізмами.
Звертаючись до чоловіків, Ґюлен акцентує увагу на обачливому відношенні до жінки, порівнюючи її з кришталевим філігранним витвором. Вона може бути центром урівноважених, доцільних обставин навколо себе, але досить незначної недоречності, й рівновага порушиться. Так само її легко й взагалі пошкодити…
Звертаючись до жіноцтва, Ґюлен застерігає від однобічного відношення до себе перш за все як до об’єкта зовнішньої краси, також від однобічної надмірної уваги до своїх пристрастей та несподіваних, найчастіше спровокованих ззовні, фантазій, якщо вони ігнорують внутрішню гармонію. Тобто закликає до самоповаги, до самореалізації, змотивованої природньо та особистісно на противагу нав’язаній ззовні. На цьому тлі виростає виклик суспільству, яке у сучасному західному варіанті нерідко здійснює неявне, але доволі дієве насильство над жіночою особистістю, нерідко примушуючи або й переконуючи її займатися не тим, що для неї є природнім. Не йдеться про заборону на ту чи ту діяльність жінки, йдеться про її перевагу та можливості.
У будь-якому разі жінка повинна мати уявлення про те, між чим і чим вона насправді вибирає, а до того ж, в ідеалі, ще й мати можливість здійснити свій свідомий вибір
- Створено .