Туреччина – сама по собі цілий світ
Туреччина – сама по собі цілий світ
Як на Вашу думку, в якій мірі Туреччина може бути приналежною до ісламського світу, до тюркського світу, до Європи? Особливо з урахуванням поточних процесів… Якщо оперувати словами з назви однієї Вашої статті, то до якого світу Ви її визначаєте при погляді в рамках пошуку «нації, яка зберігає рівновагу в світі»?
Туреччина не тільки є вірною своїм історичним, національним і духовним цінностям, але ще вона є країною, яка висуває власні трактування в релігійній сфері. І якщо дивитись з точки зору основ, що спираються на фундаментальні джерела ісламу, то буде видно, що Туреччина – це світ, який багато в чому висуває власні тлумачення. Таким чином, в тлумаченні почуттів, думок, логіки, філософії і житя може існувати зв’язок з тими, хто близький до цього. З ким її поєднує велика кількість спільних інтересів, з тим і будуть пов’язані більшість її розрахунків. Це є дуже важливим з точки зору міжнародних зв’язків, але є вірним також те, що вступ Туреччини в ЄС, здійснення ряду обопільних проектів з європейцями цьому не заважає.
Триваючий в теперішній час процес, пов’язаний з ЄС – це саме початок, стадія торгу. Небхідно дивитись на горизонт і ясно бачити деякі реалії. Наприклад, необхідно високо цінити їхні досягнення в сфері науки, техніки, мистецтва і цивілізації, але не тільки підносити їх, але й пам’ятати, що Європа постаршала, та й Америка у деякій мірі також. Хоча вони й здаються сьогодні сонцем, що сяє на небесах, але це сонце схиляється до заходу. А Туреччина – переживає своє відродження, динамічна й молода держава, що почала виблискувати на горизонті. Потрібно дивитись не на їхній притягуючий погляди блиск, а на об’єкти, які саме починають сяяти і, ймовірно, ще яскравіше засяють у майбутньому.
Туреччина дарує великі надії на майбутнє. Я говорю про це не просто так. Туреччина має теперішнє, і в майбутньому ніхто не зможе змагатися з нами, тому що ми багаторазово і по-різному падали, але щоразу напрацьовували нові й нові способи відродження. Зараз у нас пробудився потяг до досліджень, і країна переживає інтелектуальну революцію. Тому стан, в якому ми зараз знаходимося, показує не сліпоту системи, а нові пошуки. Якщо буде правильно використана існуюча динаміка, то Туреччина обов’язково посяде подобаюче їй місце в міжнародному сотоваристві. Але не слід випускати з виду, що те, на що спрямовані суспільні рухи, навіть якщо ми бачимо їхній початок, не можуть здійснитись раптом, і вимагають значного часу. Цей народ одного разу обов’язково проявить свій характер. Як говорив поет, «я примружив очі і бачу зараз таку Туреччину…».
Чи здатний існуючий в країні державний устрій витримати таку Туреччину? Обговорюється і президентська система.
Я вважаю, що президентська система, яку я час від часу навіть намагався рекомендувати, більше підходить для Туреччини. Згадую, в період, коли прем’єр-міністром був пан Демірель, це пропонувалось, і я шкодував, що скажуть, що він, бач, хоче цього для себе, і пропозиція не принесе результату. Наприклад, були такі, хто стверджував, що Демірель хоче стати диктатором, і ця заява примусила інших виступити проти пропозиції. Навіть не було обговорене питання про те, чи буде ця система відповідати потребам, чи ні. Між тим, якби питання було поставлене для обговорення у більш м’якій формі й зі згоди суспільної думки, то, як на мене, для Турччини була б корисною будь-яка з існуючих президентських систем (американська, французька тощо).
Якщо і сьогодні думають про президентську систему, то, вважаю, необхідно виходити з існуючих в світі систем. Спеціалісти повинні ретельно проаналізувати недоліки, старанно вивчити, як запозичити позитивні сторони парламентської системи на президентську, і таку систему необхідно прийняти, виходячи з умов нашої країни, тому що вся Туреччина має потребу в президентській системі, і її час давно настав. Досвіду нашої держави з лишком вистачить на те, аби впоратися з цим завданням. По-моєму, ті, хто виступає проти президентської системи, поводяться так не тому, що вважають її безглуздям, а тому, що приналежать до опозиції.
Це можуть розцінювати так, що Ґюлен підтримує президентську систему заради того, аби забезпечити м’який перехід до теократичної диктатури, якої він прагне.
Якщо навіть людина, яка однією ногою стоїть в могилі, дійсно хоче цього, то яким чином можливо це здійснити? Для здійснення цього не проведено ніякої підготовки, навіть на рівні сільського старости. Таке твердження всіх насмішить.
