Терпимість
Людина є носієм високих чеснот, які співіснують з безліччю недоліків. До неї не було жодного створіння, у якому б так тісно перепліталися настільки діаметральні протилежності й контрасти. Це така істота, яка завдяки своїй суперечливій натурі за лічені секунди може спуститися з райських небес у пекельну безодню. І наледве шукати якусь закономірність між цими злетами й падіннями. Тому що в людській натурі причини й наслідки розвиваються в зовсім іншому для нашої свідомості вимірі.
Зустрічаються люди, яких можна порівняти зі слабким колоском, що згинається при негоді низько до землі, а проте знаходить у собі сили, щоб не ламатися, а знову підніматися. Та нерідко потрапляють і такі, що схожі на столітній потужний дуб, але можуть зламатися й уже не піднятися більше. Бувають люди, яким заздрять ангели, але буває й так, що нечистому стає соромно за рід людський. Для людини, у натурі якої закладено стільки злетів і падінь, гріх, хоча й не є домінуючим, але – неминучий. Тому для такої істоти, яка, пов’язнувши у гріховному, може зіпсувати свою первозданність, прощення означає все.
Наскільки здатність просити й чекати прощення, а також уміння страждати за втраченим є найвищими чеснотами, ще більшим достоїнством є уміння пробачати. Неможливо уявити собі добродіяння без прощення й здатність прощати без чесноти. Є таке прислів'я: «Помилки – справа молодих, прощення – справа мудрих». Як точно виражений у ньому принцип прощення.
Бути прощеним це – відновлення, повернення до джерел, знаходження себе знову. І найцінніший стан душі для Всевишнього – це перебування в пошуку порятунку й повернення до істини.
Усе суще – живе й неживе – пізнало прощення через людину. Творець виявив своє прощення саме в людині й заклав красу його в наших серцях. Коли Адам уперше оступився, то в совісті його пролунали стогін і благання, а небеса відповіли йому прощенням.
Це багатство прощення, яке людство успадкувало від першого пращура, зберігалося століттями як надія й розрада. За будь-якої провини людина, сходячи на трон молитви, піднімалася до невичерпної милості, залишаючи далеко позаду сором гріха й розпач. Саме цей спадок допоміг людству набути й своє власне глибоке почуття толерантності щодо помилок і падінь інших людей.
Лише зберігаючи в серці надію на прощення, людина знаходить можливість злинути високо над чорними хмарами безнадії й пролити сяйво на свій внутрішній світ. Життя тих щасливців, які відкрили для себе таємницю прощення, переповнене божественними мелодіями, що наповнюють їхні душі радістю й спокоєм. Людина, яка відкрила свою душу прощенню, любить вибачати настільки, наскільки й бути прощеною. Хіба може не простити той, хто знає, що значить порятунок від вогню провинностей і гріхів, який обпалює душу.
До того ж прощати легше тому, хто знає, що шлях до прощення лежить через власне прощення… Прощення дається тим, хто вміє прощати. Той, хто не прощає, – не може бути прощеним. Тільки такі, що втратили людяність, можуть перешкоджати терпимості й толерантності. Їм не судилося пізнати високе піднесення від цього чудесного почуття, вони ніколи не знали докорів совісті за заподіяне зло.
Одного разу Іcа (а.с.) звернувся до натовпу, що оточив непорядну жінку з метою закидати її камінням, з такими словами: «Перший камінь хай кине той, хто сам жодного разу не згрішив». Хто наважиться кинути камінь у когось, усвідомлюючи те, що сам на нього заслуговує? Якби цю істину змогли зрозуміти й ті нещасні, які витрачають свої дні на суд над життями інших!
Ніхто зі смертних не в праві виносити вирок іншим, потрапивши в полон власної ненависті й злості. Допоки ми, подібно Аврааму (а.с.), не скинемо ідола свого власного егоїзму, ми не зможемо прийняти об'єктивного рішення ні щодо ближніх, ні стосовно самих себе.
Прощення виникло з появою людини й саме в ній досягло довершеності. А злість і ненависть – це насіння пекла, яке сіють між людьми темні душі. Ми маємо відкрити обійми прощення людству, яке дивиться в обличчя невідомому на противагу тим, хто намагається перетворити світ у темницю, розпалюючи зло й ненависть. На жаль, два останні сторіччя вписані в історію такими найгидкішими й брудними літерами, що одержимі власним егоїзмом не змогли пізнати почуття прощення й милості. Більше того, неможливо придушити страх, що огортає свідомість, думаючи про те, що вони ж будуть визначати майбутнє.
Тому найцінніший спадок, який тільки може передати сьогоднішнє покоління завтрашньому – це навчити прощати. Пробачати, яким би грубим і потворним не був вчинок. Але при цьому не думаю, що знайдеться хтось, хто зможе просити прощення для тих, чиєю душею повністю опанувала ворожість, хто отримує задоволення від страждань інших. Таке прощення не в наших руках, та й пробачати таких людей було б неповагою до всього людства.
Покоління минулого століття, що виховувалося в атмосфері ворожнечі, провело все своє свідоме життя, спостерігаючи жах і непримиренність на аренах тих темних світів, у які його штовхали. Навіть у співі півнів на світанку воно чуло плач. Що можна було взяти від такого суспільства, у якого й голос, і подих, і думки, і сміх були просякнуті кров'ю? Те, що давалося цьому поколінню, було настільки несумісним із тим, до чого прагло серце. Якби ми хоч сьогодні спробували до кінця зрозуміти це загублене, кинуте упродовж багатьох років напризволяще й зомбоване спотвореними настановами покоління, коли свавілля, що здійснювалося ним, й інтриги, що плелися ним, перетворилися на лаву. Годі й сподіватися!
Ми просто віримо в те, що прощення й терпимість зможе зцілити більшість наших ран. Аби тільки ця священна зброя опинилася в надійних і сильних руках. Інакше, усі ті поспішні методи лікування, які ми намагаємося застосувати, принесуть тільки ускладнення й не перестануть приголомшувати нас несподіваними наслідками.
Передусім недугу ти знайди, тоді берися лікувати,
Не всякий засіб кожну рану гідний лікувати. (Зія Паша)[1]
[1] Видатний турецький державний і громадський діяч, поет (1829-1884).
- Створено .